habitudo

Забужко певна, що жінка "могла б пройти шлях Фауста". Може й так, але
( шлях Хауса - точно ні )

Таки доп’яла свого. Правда, вийшло як завжди - читати оте, шо півроку тому виглядало мені нормальним, тепер можна хіба швидко-швиденько, зажмуривши одне око. Ну, у всякім разі, ідея правильна.

Вчора чоловік висмикнув в мене з голови натуральну сиву волосину. Каже, там і ще є. Мої батьки починають сивіти аж тепер, а дід і баба були чорноволосі аж за 60 літ. Так шо я таякби заскочена.

Перечитала цю казочку братів Грімм у перекладі Сидора Сакидона: "Лікар Всезнай".Ви, певно, теж її читали.
( Сюжет такий: )

"Нігтики", гм

Шкода, що наші душі - не товар, і Мефістофелі давно перевелись...
а то, думаю, багато хто оплатив би змогу опинятись перед зловмисником і розчереплювати йому голову ще до злочину.
але шо я кажу. люди, нам потрібна БЕТРИЗАЦІЯ!

Днесь народилася Тетяна,
прекрасна, як нова Діана.
Метка відвага, острий спис -
гей, тлустий лосю, бережись!

А мєньшіє братья, виявляється, мають постійні конкурси перекладів в Неті, з обговоренням і всіми ділами.
"Осьо тут, наприклад"

( Російською не шпрехаю, але писати колись вивчили. От шо вийшло: )

(або ще раз про штатівське ствятенництво)

Ще змалку мені від цього тексту забивало дух. А тепер скажу - пощастило ж нам мати Ольгу Сенюк! Мова перекладу багатюща, а заразом невимушена - такого поєднання ще пошукати! Сірячки, товстогузики, поночівники, підземляни і літавиці - оцініть лишень, які природні і свіжі назви для лісової нечисті. А крім того, наші звичАї, Богу слава, дозволили не калічити текст, тож маємо перед очима казкових розбійників у їх первозданній безпосередності, з невинною клятьбою (pipsvängen/до бісової мами!) і невербальною експресією (fjärt/пукання). Ви спитаєте: а що, могло бути інакше?
Авжеж могло, і було. Як виявилось,** американка Patricia Crampton, перекладаючи цю казку 1983 року, мусила вилучити обсценні елементи навіть звідти, де вони відіграють сюжетну роль. От, наприклад, сцена повернення Роні до розбійницького замку:
"Лисий Пер високо, як на свій вік, підстрибнув з утіхи й не дуже гучно пукнув. Але це його не збентежило. - Треба ж зустріти людину бодай якимось салютом, коли вона вертається додому,- сказав він. На ці слова Матіс зареготав на всю залу[...], в розбійників аж виступили сльози зворушення на очах. Це вперше після того злощасного ранку[...] вони почули Матісів сміх." (ст. 147 в перекладі О. Сенюк).
В англомовному варіанті жарт і привід випущено. Над чим уже там засміявся Матіс, і чи сміявся хтось (уперше за півроку) взагалі - не відаю, але ясно, що втрачено не тільки колорит, але й цілий вузол тканини оригіналу. Крім того, вилучено образливі звертання та коментарі на адресу дорослих ( у нас, дякувати Богу, лишилось і "старе каркало", і "впудився б від сміху", і багато іншого).
Сама Crampton пояснює це так: "Існують певні застереження, принаймні щодо англомовних книжок для дітей, яких просто необхідно дотримуватись."
Вона дотрималась, і наступного ж року одержала за "Роню" премію Mildred L. Batchelder.
Бідні, бідні американські дітки. Тільки й лишається їм притьмом виростати і купувати документальне відео. Про розчленування філіпінок бензопилою.


*Звісно, видано "Веселкою" 1987 р.
** З дуже цікавого есе Marie Nordlund http://epubl.ltu.se/1402-1773/1999/27/LTU-CUPP-9927-SE.pdf ст. 19-21

Помітила таку показову різницю між поганими перекладами українців та росіян.  Коли партачить перекладач-росіянин, про це складно здогадатися: він як і не допетрає змісту оригінальної фрази, то видасть навзамін щось гладке і читабельне, схоже на авторський текст  - і щоб помітити підставу, треба звірятись з оригіналом, от як тут:

http://community.livejournal.com/ua_scholasticon/2538.html

Український партач, як правило, простодушний і щирий, всі провали в розумінні автора залатані дуже грубо, навіть із втратою синтаксичної форми, тож вам одразу стає ясно: всесвітньо відомий автор такої грубої лажі допустити не міг, і винуватий тут не Фернан  Бродель чи Жорж Дюбі, а Григорій Філіпчук.
Що ж гірше? Зрозуміло, той факт що кострубаті  ніким не вичитані переклади в нас видаються і продаються - мінус нам порівняно з росіянами. А з іншого боку - наївність деяких "перекладацьких спроб" чесно волає до читача: оригінал! читайте оригінал!
Тимчасом росіяни зі своїми гладкими і правдоподібними псевдо-перекладами ризикують ізолюватися у власній квазі-реальності, де оригінал нікому не потрібен.
Tо sum up, український глас: Європа єсть! ми її не розумієм, але вона прекрасна і маняща!
російський глас: ми вашу Європу давно по кісточках розжували.

UPD: щоб трохи виправити свою голослівність, подаю приклад кричущого українського партацтва. На жаль, французький текст "Le temps des cathedrales" мені недоступний, але аж ніяк не віриться, щоб Дюбі, авторитетний медієвіст, міг писати отаке:
"У думці Аристотеля немає творчості [плагіатор, напевно?]. У всій вічності розумовими здатностями [це ж хто такі?] рухає Бог... І можна засумніватися, що вона мала б силу собі його анексувати, пристосувати до цієї сукупності, тісно скоординованої, на вигляд непорушної [поганого тону розрив фрази]. Святе Письмо, праці святого Августина, похід і повернення Діонісія Ареопагіта [Ареопагіт на марші?]."
(Жорж Дюбі, Доба соборів. К.: Юніверс, 2003 - ст. 168)
Але дивлюсь у переклад англійський - і відлягає від серця: ні-ні, Дюбі не ідіот, яке полегшення:
"In Aristotle's thought  there was no CREATION. From time immemorial MINDS had been activated by God... And it was doubtful whether they were capable of reconciling the Bible, saint Augustine, and the movements of PROCESSION and return of Dionysius the Areopagite with such a closely coordinated and seemingly indestructable whole."
http://books.google.com/books?id=_V2ZVlBMWeMC&pg=PA172&vq=Aristotle&dq=Georges+Duby+le+temps+des+cathedrales+&lr=&source=gbs_search_s&sig=ACfU3U2-PRlc-HkaJITxB2pHG8jCjQ16JQ&hl=uk#PPA173,M1
І вся ця краса, зауважте, в межах одного абзаца одної сторінки.

Колись читала розповідь автомобіліста: бабка з костуром кинулась йому, мовляв, напереріз, він милосердно загальмував їй перед носом, врятувавши тим життя, а невдячна покоцала ортопедичним пристроєм капот.  А я нині купила для своєї бабусі костурик. І хоч несла його в пакеті з дитячим одягом, і видобувати було би важкувато, відчула небувалий комфорт і захищеність при переході дороги на зелене світло. От їй-бо, зброя в руках законослухняних громадян -- велике благо! Як тільки вік дозволить, замовлю собі альпеншток, і начувайтесь, коліщаті вражини! Буду лупити в лобове скло :)))

За моїми спостереженнями, в 4 роки діти схильні до:
- патріотизму ("мама, дивись, УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР!"    "як співають про Україну! А ми українці, правда?")
- регулярного релігійного життя ("ми забули помолитись", "ти чого не помолилась?")
- подружньої вірності ("вийду заміж за хлопчика М" - говориться два роки з чотирьох прожитих, тепер уже після півторарічної розлуки)
- батьківства ("в мене колись буде донечка... я назву її Аріелла" - десятки разів).
Дивно, що все це, виявляється, засвоюється настільки рано. І навіть без особливих роз'яснень. І навіть без особливого прикладу у перших двох пунктах, чесно кажучи :) От тобі і lex naturalis...

Як глянути збоку - люди дуже доладні істоти, не помічали? Кожне знає, як ставити ноги і куди подіти руки. Часом станеш і подивляєш, як старі і малі влазять в трамвай, а продавчині відсипають цукерки...

Лютневий "Post-поступ" надрукував дві статейки про Ганну Герман: "Когда я первый раз легла с ним в постель" і "Історія одного кохання".  Зміст - обсмоктування невиразних фактиків  з життя мадам Герман. Тиберій Шпак волає: шлюб з розрахунку - проституція! Ганна Герман проститутка! Юзьо Обсерватор шокований фактом "чужолозтва" в анамнезі політдіячки. Ну, от власне і все. Стиль - дуркування навпіл із несподіваним святенництвом. Пішла під це шляхетне діло половина розвороту. Нащо воно? -  думала я собі. Для кого? А виявилось, що батьки у захваті. Мама по телефону розповіла всім подругам, "як гарно макнули Ганку Герман, хіхі". Батько розлютився, як тільки я висловила якийсь скепсис. Ну шош. Виходить, і Юзьо і Тиберій мають для кого писати. Нам цього зрозуміти вже не дано :)

вивчити іспанську, з'їздити на Кубу.

От, dali_bude з'ясовує, чи правда,  що в нашому суспільстві так твердо визначено: блакитний одяг - для хлопчиків, рожевий - для дівчаток.
Правда, і навіть так: хлопчик - для блакитного одягу, дівчинка - для рожевого. Бо якщо дитина вдягена в якісь альтернативні кольори, навколишнє поспільство щодо статі вагається. І вагається навіть після свідчення мами чи тата щодо статі малюка :))
Мало того, що мене завжди питали "сколька мільчіку", хоч мала  була вбрана всього лиш у червоне і жовте.
Якось доця сиділа в пісочниці (місце дії - Троєщина), і навіть шапочка була рожева. Приходить якась: "ваш мальчік..". Я кажу - так от же, і шапочка ж рожева. А вона так недовірливо: "а лопатка у вас сіняя!"

Оце подумалось: адже ж практика ведення lj (чи якийсь аналог) відчутно змінить нашу старість. З одного боку вирішиться проблема самотності і нереалізованості: бо ж завжди  буде з ким позадиратися і перед ким повийожуватись. З іншого боку - зросте небезпека так ніколи і не набути мудрості і гідності. Стариган-блоггер - це ж сама vanitas vanitatis! 

При перших ознаках клімаксу я почну приймати заспокійливі ліки, щоб не отруювати життя своїм близьким.

А таки щоразу, коли в цивільному, прозаїчному тексті для широкого кола знайомців хтось позначає свого сьогочасного партнера\партнерку словом "коханий\кохана", мене внутрішньо пересмикує. Від усім знайомого почуття незручності за чуже faux pas. Навіть в жіночих журналах це виглядає пристойніше: "если твой любимый никогда не опускает крышку унитаза", - тут це виправдано, це особливий концептуальний несмак. А чим може виправдатись за подібне  звичайна людина не без гумору і смаку? Не уявляю.